Гурток "Джерело"

 Шановні члени гуртка! 

З 24 лютого продовжуємо працювати дистанційно.

                             Гра "Обряд"

"Ой, нумо, заплетемо шума" ТУТ

"Кривий танець" ТУТ

"Подоляночка" ТУТ

                                  Перегляд відеофільмів

"Наталка Полтавка" ТУТ

"Сватання на Гончарівці" ТУТ

"Назар Стодоля" ТУТ

Зв'язок жанрів родинно-обрядової творчості з художньою літературою та їх дослідження

                Із зародженням нової української літератури письменники почали широко використовувати у своїх творах елементи родинної обрядовості. Найперше це виявилося у драматургії, зокрема у драмах І. Котляревського «Наталка Полтавка», Г. Квітки-Основ´яненка «Сватання на Гончарівці», п´єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля», в яких даються розгорнуті картини весільного обряду чи його етапів (сватання, заручин). Згодом зображення обряду весілля з´являються у прозі: у повістях Г. Квітки-Основ´яненка «Маруся», «Козир-дівка», Т. Шевченка «Наймичка», оповіданні Марка Вовчка «Козачка», Ю. Федько-вича «Люба згуба», романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні», поемі П. Куліша «Настуся». Мотиви весільної лірики використали В. Пачовський у віршах «Ведуть дружби до шлюбу...», «До вечері в шлюбнім строю» (збірка «Розсипані перли»), «Весілля» (збірка «На стоці гір»); В. Бобинський у вінку сонетів «Ніч кохання»; Б.-І. Антонич у поезіях «Весілля», «Весільне», «Весільна ніч».

Похоронний обряд давніший за походженням, тому його мотиви зустрічаємо вже в давній літературі, зокрема у літописах (плачі-голосіння за вбитими князями). Яскравим прикладом цього жанру є голосіння руських жінок за своїми вбитими чоловіками та Плач Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім». Формули голосіння використовуються у текстах давньої літератури, зокрема у «Треносі» (тобто «Плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви...») Мелетія Смотрицького, а також у його творі «Лямент... на... жалосное представленіє... Леонтія Карповича»; «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича та ін.

Обряд похорону детально описаний у повістях Г. Квітки-Основ´яненка «Маруся», І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», Ю. Федьковича «Похорон»; голосіння зустрічаємо в оповіданнях Марка Вовчка «Горпина», рекрутські та еміґрантські плачі — у творах В. Стефаника «Виводили з села», «Стратився», «Камінний хрест».

Мотиви голосінь широко відображені й у ліриці. Яскравими прикладами є цикл «Скорбні пісні» зі збірки О. Кониського «Порвані струни»; «Жалібний марш» Лесі Українки, присвячений пам´яті Т. Шев ченка: «Батечку ж наш! / Та вернись до нас! / Та порадь же ти, батьку, нас, / Як без тебе в світі жити Україні / При лихій годині?»; подібною є поезія Т. Тичини «На могилі Шевченка», з мотивами похорону та розмови з померлим пов´язана його поезія «Мамо, мамусю, чом не їсте?». До похоронних пісень наближений цикл віршів «Надгробні стихирі» зі збірки П. Карманського «Ой люлі, смутку»; ряд творів Миколи Вороного зі збірки «De mortuis» («На Тарасовій панахиді», «Пам´яті І. Франка», «На батьковій могилі», «Лемент», «Requiem» та ін.); вірш В. Поліщука «Понесли його в домовину». Символіка і поетика похоронного обряду використана у віршах Т. Осьмачки «На Ігоревому полі», де автор створює новітню легенду-плач Ярославни, та «Труни в гаях» — символічне всенародне оплакування загиблих героїв. Такі мотиви зустрічаються й у сучасній літературі. Яскравим прикладом є «Тренос над ще однією хресною дорогою» І. Калинця.

Дослідження родинно-обрядової словесності

Окремі згадки про родинні звичаї та обряди зустрічаються вже в «Повісті временних літ». Перші записи цих обрядів відносяться до 15—16 ст. і належать Яну Ласіцькому (його книга «Де Russorum...» вийшла латинською мовою у Вільно в 1582 p.). Описи українського весілля знаходимо у К. Саковича, Г. де Боплана («Опис України», Франція, 1650). Цілісні записи весільної драми здійснили Г. Калиновський (1777), Й. Лозинський (1848), П. Чубинський (у четвертому томі «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край»). Окремі записи належать Б. Грінченку («Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних губерниях», 1899). Багато текстів у записах М. Сумцова, Б. Грінченка, В. Охрімовича друкувалися на сторінках «Київської старини» у 80-х роках 19 ст. Визначальними були розвідки О. Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», 1865; «Объяснения малорусских и сродных народных песен», 1883; М. Сумцова «О свадебных обрядах преимущественно русских» (Харків, 1881) та В. Охрімовича «Значення малоросійських, російських обрядів і пісень в історії еволюції сім´ї» (1891).

Важливу роль у збиранні та вивченні весільної обрядововсті відіграли І. Франко («Нариси народної весільної обрядовості на Україні»), В. Гнатюк («Похоронні звичаї та обряди», Львів, 1912), Ф. Колесса. Ряд їх досліджень був опублікований в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до українсько-руської етнології» (1899—1929).

Серед відомих фольклористів 20 ст. ці проблеми вивчали О. Кравець («Сімейний побут і звичаї українського народу», 1966), Н. Здоровега («Нариси народної весільної обрядовості на Україні», 1974), О. Прав-дюк (його науковим дослідженням відкривається двотомне видання науково опрацьованих текстів «Весілля», 1970), М. Шубравська («Весільна пісенність на Україні та її обрядова функція» — вступна стаття до двотомного видання «Весільних пісень», 1982) та ін.

ПИСАНКИ 

1. Ознайомтеся з матеріалом за посиланням ТУТ

2. Символи які зображували на яйцях зміцнювали силу талісману, оберегу. Покрите чарівними знаками яйце - це вже не просто яйце, а писанка. До святості писанки причинялися також бджолиний віск, вогонь, вода, фарби, тобто ті речі, без яких писанка неможлива. Серед людей існує багато переказів про чарівну силу цих речей.

Сонце Його зображали на писанках у вигляді кола, восьмираменної зірки (яку ще називали ружею, існували прості, бокові, повні та сторцеві ружі), хреста, тринога (зображення трьох променів, що виходили з однієї точки та були закручені в один бік, його ще називали тригвер, трикверт), свасти (сварги, гачковий хрест).

 Хрест Давній символ сонця, вогню, душі. Вважається «божим знаком». Хрест – це перетин двох ліній: вічності (вертикальна) та часу (горизонтальна). Є символом буття та небуття, початку та кінця. У християнстві він уособлює страждання та радість Воскресіння, спокуту гріхів.

Спіраль Це символи життєвої сили та зародження життя. Писанки з цими орнаментами дарували на здоров’я.

Зелені дерева, гілки і листя – символ життя, весняного оновлення після зимового сну, вічної молодості, здоров’я та росту.

Квіти В українській традиції цей символ пов’язаний з дітьми. Тому жінкам, які довго не могли завагітніти, радили писати писанки з квітами та дарувати їх дітям.

Риба Уособлює воду, життя та здоров’я, а також новохрещення.

Дорогі, дівчата! Хочу вас познайомити з чудовим віршем «Писанка» Тетяни Винник. В кожному рядку авторка легко, майстерно, поетично розкриває зміст символів писанки. Подивіться відео ТУТ

ЧИСТИЙ ЧЕТВЕР

Чистий (Великий) четвер християни східного обряду традиційно відзначають за три дні до Великодня. Цьогоріч – це 16 квітня. У цей день потрібно очиститися як духовно, так і фізично.

Вважається, що вода цього дня має цілющі властивості і якщо викупатися в Чистий четвер до сходу сонця, то можна зміцнити здоров'я і позбавитися від негативної енергетики.

У Чистий четвер потрібно прибирати й доводити до ладу свій будинок. Згідно з повір’ям, так можна позбутися від усього негативу, який накопичився в оселі протягом року.

Великий четвер – останній день перед Великоднем, коли можна займатися господарськими справами. Варто пам'ятати, що з Чистого четверга на Страсну п'ятницю не варто залишати невимитий посуд і замочену, але не випрану білизну.

За традицією, вранці ставлять тісто, щоб «піднімалося», а вже після прибирання в будинку беруться до справи.

Що обов'язково треба зробити сьогодні – традиції та обряди

Безумовно, головні сьогоднішні традиції пов'язані з водою. Важливою традицією Чистого четверга є ретельне прибирання в домі, дворі, і миття вікон. А коли навели красу, можна братися за приготування великодніх страв та крашанок. 

Здавна вважається, що у кого в Чистий четвер у будинку бруд, то й весь рік проведе у сварках.

Що в Чистий четвер не можна робити

Не можна розводити в будинку безлад у Чистий четвер, щоб не загрузнути у сварках. У цей день не можна залишати житло без прибирання.

Воду після збирання не можна виливати в будинку або в своєму дворі, її необхідно виносити подалі. Не варто допускати неприємні думки, збирати образи, сваритися, провокувати конфліктні ситуації. Також не варто шкодувати, викидаючи старі речі.

Забороняється знімати пробу з пасок, а випікати великодні ласощі не можна, поки в будинку брудно.

Також не можна в Чистий четвер позичати гроші та виносити з будинку цінні речі.

Не можна їсти м'ясо, яйця, молочні продукти в цей день, оскільки Чистий четвер припадає на Страсний тиждень Великого посту.

 Народні погодні прикмети на Чистий Четвер 

• Яка погода у Чистий четвер, така буде і на Вознесіння Господнє (28 травня).
• Якщо у Великий четвер немає морозу, весна і літо будуть теплими.
• Легкий вітерець у четвер означає, що буде хороший урожай горіхів, ягід і фруктів.
• Гарна й сонячна погода у Чистий четвер - провісник теплого залишку весни.
• А якщо дощ у цей день - холоди протримаються до самого літа.

 

Великдень: цікаві факти про одне з найбільших християнських свят

1. Перегляньте відео «Головні символи Великодня» ТУТ

2. Чому у католиків і християн східного обряду Великдень святкують у різні дати?

Зазвичай дати святкування Великодня у католиків та християн східного обряду не збігаються, хоча деколи свято припадає на один день. Пояснити це досить просто: коли в XVI столітті запровадили календарну реформу, православні християни почали використовувати юліанський календар для літочислення, а католики - григоріанський. Великдень завжди святкується в першу неділю після першої повні, яка приходить після весняного рівнодення.

Чому Великдень вважається найдовшим святом у церковному календарі?

Для християнина Воскресіння Ісуса Христа - найважливіша подія. Згідно з церковними канонами в великодній період входять дати від Світлого Свята Христового Воскресіння до дня Вознесіння Господнього на небеса і триває цілих 40 днів. Протягом цього часу люди христосуються, славлять Сина Божого, відвідують богослужіння в храмах.

Чому на Великдень прийнято вітатися "Христос Воскрес"?

Змалечку нас вчать, що на Великдень потрібно вітатися фразою "Христос Воскрес" та відповідати іншим "Воістину Воскрес". За переказами вперше це великоднє вітання використав ангел, що спустився на землю з небес до жінок-мироносець, які прийшли до Гробу Господнього в неділю і не знайшли там його тіла. Коли жінки розповідали про це апостолам, то, щоб підтвердити свої слова, промовили "Воістину Воскрес". Так і з'явилася традиція, яка жива до наших часів.

В чому полягає ритуал "христосування"?

Ритуал "христосування" - один із найстаріших. Люди тричі цілують один одного в щоку зі словами "Христос Воскрес!" - "Воістину Воскрес!". Це називається "святим поцілунком". Вважається, що коли "христосаєшся", то ділишся з іншим світлою новиною про воскресіння Христа.

Чому на Великдень печуть паску?

Існує давній переказ, згідно з яким Ісус Христос після свого воскресіння приходив до своїх апостолів саме під час трапез. Тому для нього почали залишати порожнє місце, ставили тарілку з хлібом. Така традиція збереглася, а тому в храмі на спеціальному столику завжди залишають хліб для Сина Божого. Після богослужіння його розділяють на шматки та роздають парафіянам. З часом кожна господиня почала випікати хліб на свято. Округлу форму вибрали не випадково - саме таким був саван Христа.

Звідки з'явився звичай розфарбовувати яйця?

Такий звичай є не лише у українців, практично всі європейські народи розфарбовують яйця до Великодня. Але тільки у нас яйцям притаманні українські народні орнаменти. Перше пасхальне яйце, згідно з церковною легендою, Марія Магдалена принесла римському імператору Тиберію. Коли вона вперше прийшла до нього та розповіла про воскресіння Христа, він вигукнув, що це неможливо так само, як і червоне яйце. В той же момент звичайне куряче яйце, яке імператор тримав у руці, почервоніло.

В чому різниця між крашанками і писанками?

В Україні існує дві категорії фарбованих яєць: крашанки і писанки. Яка між ними різниця?

Писанки розфарбовують за допомогою бджолиного воску та фарбами. Це сирі яйця, з яких після фарбування витягують середину. Їх дарують одне одному.

Крашанки - круто зварені яйца, зафарбовані найчастіше в один колір без візерунків.

Найстаріша паска в світі була виготовлена 1821 року

Вона збереглася до наших днів. Приготував її Вільям Скіннер, який працював булочником. Пра-пра-правнучка Скіннера, Ненсі Тітман, зберегла сімейну реліквію. Цікаво, що паска пахне, як свіжа, і навіть не запліснявіла. На ній помітно зображення хреста.

Найбільша паска України була спечена 2013 року

Виготовили її місцеві жителі міста Харцизьк (Донецька область). Важила випічка 2 тонни 880 грам. Щоб виготовити гігантську паску, знадобилося 1,5 тонни борошна, близько 7500 яєць, 300 кг родзинок, 3 кг ваніліну та 35 кг дріждів.

Чому в Європі символом Великодня є кролики?

Кролики - надзвичайно плодючі тварини, а тому вони є символом родючості і добробуту. Традиція дарувати фігурки кроликів на Великдень з'явилася в Німеччині в XVI столітті та з часом поширилася в інші країни Європи. Досі вона була популярною у католиків, але сьогодні часто кроликів дарують також у християн східного обряду. Також існує цікава дитяча великодня гра - потрібно залишити в таємному місці гніздечко з різнобарвними яйцями для кролика і очікувати подарунків.

Ще 10 цікавих фактів про  Великдень

Звичай дарувати одне одному фарбовані яйця (крашанки) був придуманий не християнами, а прийшов до нас зі Стародавнього Єгипту та Персії.

Найвідоміші великодні яйця були створені Петером Карлом Фаберже 1883 року.

В Україні 2009 року було виготовлено найбільше шоколадне яйце на Великдень - його висота була 1 метр, а вага склала 30 кг.

Найбільше великоднє яйце в світі знаходиться в Канаді (Вегревілль, Альберта) - його довжина 8 метрів, а вага близько 2 тонн.

Паски печуть у Великий четвер, саме тоді фарбують яйця.

Англійською Великдень називається Easter - ця назва походить від імені англо-саксонської богині зорі Eostre.

Близько 76% католиків починають їсти великодніх шоколадних зайчиків з вух.

В Болгарії перед Великоднем роблять велику кількість глиняних горщиків, які потім в день Світлого Божого Воскресіння скидають з верхніх поверхів своїх будинків - це вважається символом перемоги добра над злом.

В багатьох європейських країнах ще одним образом Великодня є ягня - тому часто на тематичних листівках зображують цю тварину поруч із хрестом та написом "Agnus Dei", що означає "Агнець Божий".

Раніше у християн існувала традиція забирати собі додому свічки з благословенним вогнем, щоб потім від нього розтопити домашнє вогнище та засвітити лампи.

Троїста музика (склади: цимбали, скрипка, барабан; скрипка, сопілка, бубон; скрипка, цимбали, бас).

1.Теоретична частина

Трої́сті музи́ки — народний інструментальний ансамбль, у складі якого були скрипки, басолі (баса), бубна (в центральних областях), або скрипки, цимбали, бубна (у західних областях).

Вперше згадуються в Україні в кінці 17 — початку 18 століття.

Троїсті музики відігравали важливу роль у побуті українського села: на народних святах, весіллях, ярмарках тощо. Виконували переважно танцювальні і пісенні мелодії.

«Троїсті музики Прикарпаття»

Про свою троїсту музику гуцули створили поетичну легенду… Три легені — скрипаль, цимбаліст та сопілкар — закохалися у дівчину. Вибираючи собі нареченого, дівчина запропонувала їм принародно змагатись у грі: чиє виконання народ визнає найліпшим — за того вийде заміж.

Кожний легінь грав на своєму інструменті найулюбленішу мелодію. Та ж виконання було таким майстерним, що жодний не одержав переваги. Тоді дівчина звеліла кожному зіграти одну й ту ж пісню, — але й цього разу не розсудили найкращого…

Залишилося останнє — грати легіням разом. Та від сумісної гри народилася нечувана досі, чарівна музика і народ вирішив — не слід розлучати легінів.

А музику ту назвали ТРОЇСТОЮ МУЗИКОЮ…

Створення троїстої музики, як основи розвитку народної інструментальної творчості, було великим досягненням у житті простого люду.

Відомо, що східні слов’яни з найдавніших часів користувалися музичними інструментами: бубнами, тарілками, рогами, трубами, сурмами, піпелями, сопелями, гуслями, гудками та ін. Під час формування народностей були створені вже суто національні інструменти — українська кобза або бандура, білоруські цимбали, які помітно поповнили загальнослов’янський інструментарій.

В Україні протягом віків викристалізовувались різноманітні за складом народні інструментальні ансамблі. Спочатку в цих ансамблях провідну роль відводили гуслям. Та коли був створений класичний зразок скрипки, утворюється ансамбль троїстої музики . Він зберігся і відіграє визначну роль у народному музичному побуті і в наш час.

Назвали цей ансамбль троїстою музикою тому, що до його складу входять три виконавці: скрипаль, цимбаліст (або виконавець на іншому інструменті) та бубніст. Найбільш розповсюджені типи троїстої музики такі: скрипка, басоля і бубон — в центральних областях України; скрипка, цимбали, бубон або ж барабан — в західних областях.

Тепер, залишивши за собою традиційну назву, українські інструментальні ансамблі, значно розширили свій склад. Вони укомплектовуються в основному з таких інструментів: струнні — скрипка, басоля (віолончель) або контрабас, цимбали, рідше — бандура; духові — флейта, кларнет, сопілка (денцівка або флояра), зрідка труба або корнет в строї-сі-бемоль, тромбон педальний в строї-до; клавішні — гармонія або баян; ударні — барабан разом з мідними тарілками чи бубон.

Перелічені струнні, духові та ударні зустрічаються в народних ансамблях у найрізноманітніших поєднаннях. Проте, є провідні, без яких укомплектування неможливе — це скрипка та цимбали. Скрипці, як правило, належить основна роль в будь-якому за складом ансамблі.

Серед численних троїстих музик виділяються брати Ватаманюки. Вони цілком зберігають народну манеру гри, яка позначена колоритом, характерним лише для Гуцульщини — мальовничого куточка України.

Сімейні ансамблі — це чудова традиція ще з давніх давен.

Виконавці демонструють окремі школи народних інструменталістів — скрипалів, цимбалістів, сопілкарів, які зберігають особливості інструментальної практики своїх місцевостей.

В репертуарі троїстих музик багато сучасних мелодій, що широко звучать на народних святах, весіллях. За народною традицією — виконавці, граючи, співають.

 

2. Прослухайте «Троїсті музики» з Національного академічного оркестру народних інструментів   ТУТ

                                                     ВЕСІЛЬНІ ПІСНІ

Добрий день, дівчатка! 

Ми продовжуємо вивчати з вами весільні пісні.

1. Ознайомтеся з матеріалом.

Україна - дивовижна країна. Мальовнича природа, родюча земля, ріки, озера, люди - все у ній гідно подиву та захоплення! Однак, чи можлива така краса, міць та багатство поза культурою? Звісно, що ні. Український народний фольклор, наші багатовікові традиції та звичаї - і є те, що робить нас особливими та унікальними з-поміж інших народів. І, без сумніву, утворення нової сім’ї споконвіку служило натхненням для створення унікальної, колоритної творчості. 

Весільні пісні: популярні застольні пісні

Якщо певні традиції та обряди відходять у давнину, то весільні українські пісні не втрачають своєї актуальності і сьогодні! В першу чергу, мова про застольні пісні - музику, що єднає усіх гостей забави. 

“Не будемо пити”

Не будемо їсти, не будемо пити,
Просим молодого, щоб засолодити.
Не будемо пити тую бурачанку,
Нехай поцілує староста коханку.

Приспів:

Гіркая, гіркая, гіркая вода,
Най ся поцілує пара молода.
Гіркая, гіркая, гіркая вода,
Най ся поцілує пара молода.

Не будемо пити ту гіркую юшку,
Нехай поцілує перший дружба дружку.
А той старший дружба, то така зараза,
Він боїться дружки як противогаза.

Приспів

Не будемо їсти ті обгризлі кості,
Най ся поцілують між собою гості.
Не будемо пити з тих брудних горнєт,
Нехай старша дружка зробить всім …

***
“Гей, наливайте повнії чари”

Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося.
Щоб наша доля нас не цуралась,   
Щоб краще в світі жилося.

Вдармо об землю лихом-журбою
Щоб стало всім веселіше!
Вип'єм за щастя, вип'єм за долю,
Вип'єм за все що миліше.

Гей нумо, хлопці, славні молодці,
Чом ви сумні, невеселі?
Чи у шинкарки мало горілки,
Пива чи меду не стало?

Пиймо, панове, пиймо, братове,
Пиймо, поки іще п'ється!
Поки недоля нас не спіткала,
Поки ще лихо сміється.

Гей, наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося
Щоб наша доля нас не цуралась,  
Щоб краще в святі жилося.

“Горіла сосна, палала”

Горіла сосна, палала,
Під нею дівка стояла.

Під нею дівка стояла,
Русяву косу чесала.

– Ой коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені.

Більше служить не будете,
Під білий вельон підете.

Під білий вельон, під хустку,
Більш не підете за дружку.

Під білий вельон з кінцями,
Більш не підете з хлопцями.

Горіла сосна, смерека,
Сподобавсь хлопець здалека.

Сподобавсь хлопець та й навік,
Тепер вже він мій чоловік.

Весільні пісні на викуп

Добрий день вам, добрі люди,
Ми вже приїхали,
Покажіть нам молоду,
Як ви її вбрали.

Покажіть нам молоду,
Чи ся добре чує,
Чи крива, чи сліпа,
Може, що бракує.

А той наш молодий –
Як німецька лялька,
А та ваша молода –
Як стара куфайка.

А та наша молода –
Файна, як та квітка,
А той ваш молодий –
Похожий на дідька.

А та наша молода –
Як червона рожа,
А той ваш молодий –
Як дишель від воза.

2. Переходьте за посиланням та слухайте весільні пісні ТУТ

3. Розпитайте у мам, бабусь, які вони знають весільні пісні та запишіть їх.

                                               Похорон

До циклу поховальної обрядовості належать і поминальні звичаї. Так, поминальний обід прийнято було влаштовувати безпосередньо після поховання, на дев’ять, сорок днів, річницю по смерті.

На поминки зазвичай скликалися близькі родичі, сусіди. Основу поминального обіду складали звичайні страви традиційної кухні: борщ, каша, пироги тощо.

Поминальний обід на дев’ять днів міг бути необов’язковим. Проте неодмінно справляли поминки на сороковий день, адже вважається, що саме через цей час душа остаточно покидає рідну домівку. Цим пояснюється звичай після смерті родича ставити склянку

водою і прибирати її через сорок днів.

Особливої  уваги  заслуговує  ритуальна  поминальна  страва  –

коливо́ або канун́ – що обов’язково готувалася на буд-який поминальний обід. Коливо – це зернова каша, приправлена медовою ситою чи цукром. Не дивно, що саме каша є головною обрядовою стравою поминального циклу, адже страви такого типу здавна мали ритуальне звичаєве значення (варто згадати, хоча б, «бабину кашу» на родини, різдвяну кутю та інші).

Поминальний обід готували на роковини смерті, причому він не відрізнявся від поминок на сороковий день.

Отже,  як  бачимо,  поховальній  та  поминальній  обрядовості

надавалося великого значення. Рідними вважалося за обов’язок виконати всі необхідні дії для забезпечення спокою небіжчика. Проте, родичі не обмежувалися самим похованням та відбуванням роковин смерті. Адже існували і спеціальні дні, коли потрібно було поминати тих, хто вже завершив земний шлях. Здавна в Україні побутувала віра в те, що померлі родичі не полишають свій рід навіки, а оберігають його та провідують час від часу, особливо на великі свята. Показовим з цієї точки зору є святкування Різдва. Адже, як відомо, під час святкової вечері прийнято було класти на стіл ложки й для померлих предків, а також залишати для них страву.

Будівництво нового дому

   У системі родинної обрядовості, у тому вигляді, в якому вона дійшла до нашого часу, чітко простежуються ритуали та обряди, пов´язані з будівництвом нового дому та новосіллям сім´ї. Ці ритуали дуже давні і сягають періоду не пізніше трипільської доби з характерними для неї осілим способом життя та особливим видом житлових помешкань. До них ставились дуже серйозно, оскільки первісна людина, що розглядала переселення як перехід у світ чужих духів, вважала, що саме від успішного виконання всіх приписів залежить її подальше життя у новому середовищі.

   Початковим етапом був вибір місця для дому, що, як правило, здійснювався за допомогою ворожіння, жереба (інколи для перевірки придатності вибраного місця, на ньому залишали на ніч хліб чи інші сакральні речі). Існували й табу на окремі території. Так, заборонялося будувати дім на місці, де танцювався ритуальний танець — жертовний чи ініціальний. У далекому минулому при закладенні фундаменту в нього замуровували жертви духам. За свідченням ряду вчених-етнографів (зокрема Е.Б. Тайлора), це нерідко були малі діти чи молоді люди, яких живцем вмуровували в основу під порогом чи стіною: «Слов´янські князі, закладаючи будівлю, за старим язичницьким звичаєм, висилали людей, щоб схопити першого хлопчика, який зустрінеться і закладали його у стіну споруди»180. Згодом їх замінили тварини та птахи. Після цього вони вважалися залежними мерцями, охоронцями дому, їх душі — домовими.

   При будівництві у стіни могли закладати різноманітні ритуальні речі — із добрими, і з поганими намірами. Кожен етап будування (закладання фундаменту, завершення рівня вікон, завершення стін, покриття даху) супроводжувався так званим ритуалом «квітки» — споруда прикрашалася зеленню, квітами, і на місці будівництва відбувалось обрядове застілля. Щодо недобудованих домів або покинутих під час будівництва існувала велика кількість повір´їв та табу, значна частина яких збереглася до наших днів. Багато приписів стосувались підбору матеріалу для спорудження житла (вибору деревини, глини, каменів тощо).

    Обряд новосілля теж був пов´язаний із магічно-культовою системою: першими у нову оселю переселялися сакральні тварини — як правило, півень або кіт; а також переносилися сакральні речі: жар із печі попереднього помешкання з обгорілими колодами (за давніми язичницькими уявленнями так «переселялись» домові духи разом з господарем). Потім переносились речі ужитку, але в першу чергу ті, які стосувались печі, криниці. Подекуди для будівництва нового житла використовувались окремі частини чи елементи, взяті зі старого. По завершенні праці, будинок зсередини та ззовні кропився замовленою водою, його інтер´єр доповнювався оберегами-травами, начерками чи зображеннями — солярного хреста над порогом від грому і блискавки, родинного дерева на дверях; підковою, через яку начебто здійснювався магічний зв´язок із конем-тотемом тощо.

   Українських записів, пов´язаних із цією частиною родинної обрядовості, дуже мало. У побутуванні ці традиції майже повністю втрачені. Але важливе місце окремих частин житла у ритуальній календарній та родинно-обрядовій системі (поріг, вікно, сволок хати тощо) свідчить про те, що у далекому минулому кожна така деталь відігравала важливу роль не лише у побутовому плані, а й магічному.

   Не збереглося й записів текстів народної словесності, якими супроводжувався процес будівництва нового дому та свято новосілля. Однак свідченням того, що у минулому побудова житла та переселення в нього становило значно складнішу систему та займало важливе місце у житті людей, є значний зв´язок вище вказаних обрядів з іншими ритуалами та жанрами усної народної творчості.

   Описи надзвичайного будівництва домів (палаців, зведення мостів, кораблів тощо) знаходимо в казках; існує багато зразків неказкової прози на цю тематику (особливо про покинуті млини, недобудовані доми, «непевні» місця, стайні з домовими тощо); а також текстів малих жанрів (загадок, приказок, прислів´їв). Важливе місце обряд побудови нового дому чи спорудження комори займав у весільній обрядовості, що відобразилось не лише у весільних піснях, а й у календарній ліриці. Тому не варто нехтувати існуванням зафіксованих елементів ритуалів, пов´язаних із будівництвом та новосіллям, оскільки вони додають повноти до розуміння окремих текстів багатьох жанрів, становлять єдину цілісність з іншими частинами народної обрядовості.

   На обряди закладання та спорудження нового дому і новосілля християнство мало значно менший вплив, ніж на інші. Швидше навпаки — церква, ідучи на компроміс з язичництвом на слов´янських територіях, як і в багатьох інших випадках родинної обрядовості, перейняла у цих ритуалах дохристиянські язичницькі елементи.

   Отже, родинна обрядовість є цілісною системою драматично-словесного характеру, що увібрала в себе риси магії, язичницьких культів, давньослов´янської міфології та нашарувань пізніших історичних епох. Як велика частина української та загальнослов´янської усної народної творчості ці традиції є реальним відображенням світогляду, рівня свідомості, побуту та суспільного укладу в різні часові періоди, що позначилось і на обрядовій їх стороні, і на словесно-поетичній.

НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ 

З давніх часів поява дитини була найважливішою подією у родині. «Багато дітей у сім’ї – Божа благодать», – говорить народна мудрість. В умовах тяжкої щоденної праці українців діти були не тільки продовженням роду, втіхою та опорою для батьків, а й помічниками у господарстві.

Цікаво, що народження у жінки дитини й донині в побутовому мовленні людей старшого віку позначається словами «привела»,́ «влови_́ла».

  Таким чином підкреслюється, що мати саме «приводить» нову людину на цей світ. Проте, вказані слова стосуються лише народження «законної» дитини у визнаному шлюбі. Якщо ж дитя з’являлося у незаміжньої, дівчини на виданні, то говорили «принесла у пелені». Такий вислів подекуди зберігся у побутовому мовленні й дотепер.

   Оповідачі, молодість яких припала на середину минулого століття, пам’ятають звичаї народження дитини, що перетиналися з тодішніми соціальними умовами. Так, нова людина здебільшого з’являлася на світ уже не вдома, а в лікарні. Разом з цим зникла необхідність запрошувати бабу-повитуху – досвідчену жінку, яка допомагала породіллі. Проте роль баби у народженні дитини залишалася досить значущою, хоча й умовною. Так, бабу могли кликати для зустрічі дитяти з лікарні.

   За давніми віруваннями, для того, щоб полегшити прихід нової людини на цей світ, необхідно було відкрити вікна, відімкнути замки та порозв’язувати вузли на одязі. Цей звичай діяв навіть у середині ХХ століття, якщо породілля народжувала вдома.

   Обов’язковим було сімейне святкування – роди_́ни, на якому відзначалася поява нового представника роду.

   Наступним важливим етапом у житті новонародженого був обряд хрестин. Особливою справою вважався вибір хрещених батьків, адже вірили, що вони несуть відповідальність за похресника до кінця своїх днів.

   Новонароджену дитину батьки старалися якнайшвидше охрестити. Якщо вона хвора, робили це дуже швидко, найчастіше хрестили дітей два тижні після народження. Вірили, що дитина, яка помре неохрещена, не попаде у рай, її імені батьки не записують у книжечці, з якої батюшка згадує померлих.

   Кумів добирали як і тепер – щоб це були найближчі родичі, свояки. Ще й досі живе переконання, що не можна відмовитися, коли просять стати кумами – бо дитина буде нещасливою.

   Колись хресна мати не лише готувала одяг дитяті, але обов’язково давала в подарунок крижму.

ВЕСІЛЛЯ

   Українське  весілля  як  важливий  складник  духовної  культури  народу,  провідний  жанр  родинно-обрядової  творчості  є досить  складним  дійством,  своєрідною  пишною  багатоактною  драмою.  У ній  беруть  участь  багато  дійових  осіб:  молодий  і  молода,  їх  батьки  і  родичі,дружки,  світилки,  бояри,свати  і  свашки,  старости  і  підстарости.  У  різних  регіонах  України  весільне  дійство  має  певні відмінності  в  сюжеті  і  триває  від  двох-трьох  до  семи  днів. 

   До визначальних моментів цієї урочистої події можна зарахувати заручини, сватання, випікання (бгання) короваю, звивання гільця, дівич-вечір, шлюб, вінчання, покриття молодої.

   Заручини  відбуваються  за  взаємною  згодою  хлопця  і  дівчини. 

  Сватання  —  найцікавіший  момент  українського  весілля.

Сватали  як  годиться,  у святковий  чи  вихідний  день.  Головні  дійові  особи  сватання — старости  і  від  їх  красномовства,  вправності,  поорієнтованості у  перебігу  дійства  часто  залежав  успіх  справи.  Відбувалося сватання  в  хаті  молодої.  Свати  приходили  з  хлібом-сіллю, віталися.  Молодий  залишався  стояти  біля  дверей.  Між  сватами  і  господарями  починалися  «переговори».
Батько  молодої  звертався  до  старостів  з  такими  словами:
«А  що  ви  за  люди  і  відкіля  вас  Бог  приніс?  Чи  здалека, чи зблизька?  Може  ви  охотники  які,  а  може  вольні  козаки?»
 Старости  відповідали:  «Ми  люди  німецькі,  ідемо  з  землі турецької.  Раз  удома,  у  нашій  землі,  випала  пороша.  Я  й  кажу товаришеві:  що  нам  дивиться  на  погоду,  ходім  лишень  шукать звіриного  сліду.  От  і  пішли.  Ходили,  ходили  і  нічого  не  знайшли;  аж  —  гульк!  Назустріч  іде  наш  князь,  підніма  угору  плечі і  говорить  нам  такі  речі:  “Ей  ви,  хлопці,  добрі  охотники!  Будьте  ласкаві,  покажіть  дружбу  мені.  Трапилась  мені  куниця, красная  дівиця.  Не  їм,  не  п’ю  і  не  сплю  од  того  часу,  та  все  думаю,  як  її  достати?  Поможіть  її  мені  піймати”.  От  ми  й  пошли по  слідах,  по  всіх  городах,  а  все  куниці  не  знайшли.  От  як  у  це село  ввійшли,  тут  уп’ять  випала  пороша:  ми  вранці  встали  і таки  на  слід  напали.  Вірно,  що  звір  наш  та  пішов  у  двір  ваш, а з  двору  у  хату  та  й  сів  у  кімнату.  Тут  і  мусимо  його  поймати.
Тут  застряла  наша  куниця.  Оце  ж  нашому  слову  конець,  а  ви дайте  ділу  вінець:  оддайте  нашому  князю  куницю  —  вашу красную  дівицю.  Кажіть  же  ділом,  чи  віддасте,  чи  нехай підросте?»
 Після  цієї  промови  старости  батько  запитував  дочку,  що йому  робити.  Дочка  в  цей  час  підходила  до  печі  і  мовчки  колупала  її  (ознака  згоди).  Батько  звертався  до  старостів  традиційними  словами:
 —  Бачте,  люди  добрі,  чого  ви  натворили:  мене,  старого,  з дочкою  пристидили.  Так  ось  же  що  зробимо:  хліб  і  сіль  приймемо,  доброго слова  не  цураємось,  а  за  те,  щоб  ви  нас  не  лякали,  що  ми  передержуєм  куницю  або  красну  дівицю,  вас пов’яжемо.
 Потім  звертався  до  дочки:
 —  Чуєш,  дочко?  Годі  тобі  піч  колупати  —  давай  чим  оцих молодців  пов’язати.  А  може,  і  рушників  нема?  Може,  нічого не  придбала?  Не  вміла  прясти,  не  вміла  шити?  В’яжи  ж  чим хоч,  хоть  мотузком.
 Молода  виносила  рушники  і  хустку.  Рушники  подавала старостам,  які  перев’язували  ними  один  одного  через  плече, хустку  ж  молода  затикала  молодому  («князю»)  за  пояс.  Далі пригощались,  танцювали.
 Так  закінчувалось  сватання  —  маленьке  весілля.

 Власне  весільне  дійство,  як  правило,  починалось  в  п’ятницю  випіканням  весільного  хліба  —  короваю.  Бгали  (випікали) коровай  старші,  заміжні  жінки  (свашки).  Весільний  коровай  є символом  сімейного  добробуту,  щастя,  достатку.  Всі  етапи випікання  короваю  супроводжувались  урочистими  примовляннями,  піснями

У  суботу  зранку  гарно  вбрана  молода  у  супроводі  найкращої подружки  (весільйа  старша  дружка)  обходила  дівчат  і  запрошувала  на  дівич-вечір  вити  гільце.  Про  вибір  дерева  для  гільця йдеться  у  багатьох  весільних  піснях  (наприклад,  пісня  «До бору,  дружечки,  до  бору»).  Гільце  приносив  у  хату  нареченої молодий  і  дівчата  прикрашали  його  різнокольоровими  стрічками,  квітами  (барвінком,  васильками),  кетягами  калини,  колосками.  Це  обрядове  деревце  символізувало  бога  Рода,  було  ніби праобразом  райського  дерева  і  означало,  що  в  одне  ціле  з’єднуються  два  роди,  створюється  нова  родина,  нова  сімейна  пара в’є,  так  би  мовити,  собі  гніздечко.  Гільце  залишалось  стояти  на столі  впродовж  всього  весілля,  пізніше  його  прибивали  на  воротах,  щоб  було  видно,  де  відбуваються  урочистості.
 Зібравшись  на  дівич-вечорі  дівчата-дружки  вибирали світилку  —  меншу  віком  дівчинку,  яка  сідала  на  покуті  і  тримала  на  заквітчаній  калиною  козацькій  шаблі,  запалену трійчасту  свічку.  Чекали  на  прибуття  нареченого.  Дружки співали  журливих  пісень,  адже  наречена  прощалася  з  безтур ботним  дівочим  життям  (наприклад,  пісню  «Летять  галочки  у три  рядочки...»)

 Для  молодої  дівчата  сплітають  красивий  вінок.  Прибуває молодий.  Він  обдаровує  наречену,  викупляє  її  гільце. 

 У  неділю  вранці  у  домі  молодого  і  в  домі  молодої  готуються до  шлюбу.  Наречену  садять  посеред  хати  на  лавку  на  подушку чи  кожух  і  починають  розплітати  косу.  Зазвичай  це  роблять мати  —  головна  дійова  особа  весілля  в  українців  (в  росіян,  наприклад,  це  —  батько),  або  брат.  Свашки  супроводжують  обряд  розплітання  коси  співом.

 Приходить  молодий  з  боярами  та  музикою.  Молоді  і  родичі  обмінюються  подарунками.                Виводять загір’я:  староста веде  за  руку  молоду,  молода  старшу  дружку,  та  —  всіх  дружок і гостей  на  подвір’я.  Грає  музика,  всі  разом  танцюють.  Мати обсипає  молодих  хмелем  і  вони  у  супроводі  дружок  і  боярів йдуть  (чи  їдуть)  до  церкви  вінчатися. Після  вінчання  молодий  забирає  молоду,  дружок,  боярів і сватів  до  себе  обідати.

Свекруха  і  свекор  виходять  з  хлібом-сіллю.  Молоді  кланяються  їм,  цілують  хліб  і  батьків.  Заходять  до  хати. 

Знову  виводять  загір’я:  староста  веде  за  руку  молодого,  він  — молоду,  дружок,  світилку,  боярів  —  всі  танцюють  у  дворі.  Мати обдаровує  молодих  і  вони  йдуть  до  молодої.  Свекруха  проводжає молодих  хлібом-сіллю.  

 У  дворі  молодої  стоїть  стіл,  на  столі  відро  з  водою.  Мати і батько  беруть  чарки,  в  яких  налита  вода,  а  на  дні  —  гроші. Воду  п’ють,  залишки  назад  себе  виливають.  Заходять  у  хату, частують  усіх  гостей.  Знову  виводять  загір’я  і  мати  обдаровує молодих.  Зять  взуває  тещу  в  чоботи.  Мати  танцює  в  чоботах.

 Всі  гості  обдаровують  молоду.  Кожному  підносять  чарку горілки  і  шматок  короваю  —  за  перепій,  тобто,  за  обдаровування.

Молодий  покриває  молоду  хусткою,  яку  вона  два  рази  скидає  і  лише  за  третім  разом  залишає.  Молода  готується  йти  до дому  молодого.  У  піснях,  що  супроводжують  її  від’їзд  до  свекрухи  іноді  звучить  тривога,  острах  за  свою  долю  в  домі  чоловіка  (другий  варіант  весільної  пісні  «Ой,  ненько  моя,  не  гай мене»).  Молодята  тричі  стають  перед  батьками  молодої  і  молодого  на  коліна  для  прощення  і  благословення  і  від’їжджають  (чи  йдуть)  до  дому  молодого.  Гості  розходяться  по домівках. 
 У  понеділок  родичі  молодої  приносять  сніданок  до  молодого.  Весільне  дійство  вважається  завершеним. 
 За  своїм  змістом  і  формою  весілля  було  і  залишається  важливою  доленосною  подією  в  житті  людини  і  сприяє  збереженню  національних  звичаїв  і  традицій  народу.  Режисура  цієї урочистої  і  радісної  події  увіковічена  в  народних  піснях,  переказах,  художніх  творах,  малярських  полотнах. 

Родинно-обрядова творчість

   Родинно-обрядова творчість — це система ритуально-обрядових дій у пісенно-музичному супроводі, які виконуються з нагоди основних етапів життя людини. У наші дні ці обряди становлять частину народних традицій. У минулому ж вони не сприймались лише як традиція і кожному їх елементові надавалось важливого утилітарного чи магічно-ритуального значення.

   Система родинної обрядовості є однією з найархаїчніших в усній народній творчості (за давністю виникнення та творення вона поступається лише магії та календарній обрядовості). Вона зароджувалась у час, коли людина починала усвідомлювати своє місце у світі, спостерігаючи за змінами у своєму житті та житті оточуючих, вбачаючи певну циклічність та повторюваність у зміні поколінь.

   Як і календарно-обрядова творчість, родинна обрядовість виникає на основі тотемічно-анімістичних вірувань та культів і тісно пов´язана з магією. В архаїчні дослов´янський та праслов´янський періоди ритуально-обрядова система, пов´язана з плином людського життя, була дуже різноманітною і включала багато етапів. Деякі з них у ході історичного розвитку віджили, інші — значно видозмінились, втративши своє первісне значення.

   З-поміж усього розмаїття до нашого часу збереглися лише системи обрядів весілля, народження дитини, смерті та ритуальні дії, пов´язані із закладенням та будівництвом нового дому та новосіллям.

   Для наших далеких предків, які поділяли світ на «своїх» і «чужих», «живих» та «мертвих», усі ці обряди були пов´язані з переходом межі та переселенням в інший світ. Так, наречена повинна була переходити у світ «чужих» (інше плем´я, рід, до родичів свого чоловіка); покійник відправлявся у світ «мертвих» духів; а новонароджений — навпаки — із потойбіччя у світ «живих»; при переселенні в інший дім (а це у період кочування племен, як правило, було пов´язано з переселенням на іншу територію, часто значно віддалену від місця попередньої стоянки), люди переселялися у світ «чужих» (інший ліс, річка, поле тощо — відтак — інші духи, що володіють цією територією), який згодом, після виконання певних ритуалів, повинен був стати світом «своїх».

   Ймовірно, що, окрім вище згаданих обрядів, були й інші, які не збереглися, а ті, що дійшли до нас у видозміненій формі, зберігаючи значні нашарування пізніших епох, доносять відгомони далекої доісторичної доби.

Перегляньте презентацію ТУТ